Про чотири типи громад, воєнний Кабмін і економічну державну стратегію

 

Ми видихнули першу кризу і шок. Зламали руzzкій бліц-криг та показали, що вміємо і будемо битися. Однак переговори у Стамбулі й виведення частини підрозділів агресора в Білорусь (швидше, для перегрупування сил) — не привід розслаблятися. Саме час розплющити очі, прийняти нову реальність і адекватно відповідати на її виклики. Не тільки на полі бою. Бо хтось мусить безперебійно підносити туди снаряди.

Президент і його офіс тримають зовнішню рамку. Армія — воює. Волонтери розриваються між фронтом і тилом. Громади, які прийняли на себе основний удар, стали відтак абсолютно різними територіями за своїми становищем і можливостями. В облозі — Маріуполь, Харків, Чернігів і донедавна Київ, окуповані — Херсон і Мелітополь, готові до ударів — Дніпро й Вінниця, Львів і Чернівці — приймають переселенців…

Як пов'язати розшматовану країну в єдиний організм, котрий безперебійно працюватиме на перемогу? Чи є в нашої держави загальна стратегія забезпечення тилу і утримання економіки? Що треба для того, аби вона запрацювала?

Про це ми поговорили з виконавчим директором Асоціації міст України Олександром Слобожаном. Два тижні мій співрозмовник провів під обстрілами в Бучі, потім евакуював родину в Чернівці, сам тепер — у Києві. Слобожан на постійному зв'язку з мерами і бачить усю картину системно.

 

Про неврахованих переселенців, вибір мерів та неприпустиму зрівнялівку

 

— За місяць війни в нас визначилося чотири типи територій, — сам починає розмову Олександр Слобожан. — Тил, міста на лінії фронту, міста в облозі, а також окуповані громади. Це абсолютно різні моделі реальності, а отже й системи функціонування.

До першого типу можна зарахувати Львівську, Тернопільську, Волинську, Чернівецьку, Закарпатську, Вінницьку, Івано-Франківську та Рівненську області. Так, Росія завдає ударів і по об'єктах перелічених регіонів, але в муніципалітетів цих міст — свої особливі виклики.

Основні — забезпечити переселенців (транзитних і постійних), а також зупинити падіння економіки. Перед цими муніципалітетами стоять завдання забезпечити життєво необхідними послугами в кілька разів більше людей, ніж проживало там ще місяць тому. Людей, яким потрібно дати житло, тепло, одяг, продукти, медицину, в яких немає роботи, найчастіше — жінок із дітьми. І це попри те, що в рази знизилися надходження до бюджету, мобілізовані працівники всіх сфер, максимально забезпечуються поставки армії.

Це державне завдання, яке вирішують сьогодні органи місцевого самоврядування і справедливо очікують дій у відповідь від центральної влади. Однак складається враження, що окремі члени Кабміну досі не розуміють ситуації.

— Конкретизуйте.

— Останній приклад — постанова Кабміну № 333, яка стосується ВПО (внутрішньо переміщених осіб). Нині реалізується президентська програма з прийняття та розміщення людей, яку підтримало й реалізовує місцеве самоврядування, знаходить рішення в наданні людям нормальних умов для життя та роботи.

Але раптом хтось уписує в постанову уряду норму, що весь процес забезпечення ВПО мають фінансувати місцеві бюджети. На жаль, ми вже бачимо результат цього рішення, і він негативний для країни й людей. Якщо муніципалітети спочатку на волонтерстві та власних ресурсах зустріли і прийняли сотні тисяч біженців, то зараз мери замислилися: забезпечувати ВПО або виплачувати зарплати своїм бюджетникам.

— Тобто Надала й Марцінківа поставили перед вибором: усе віддати переселенцям (це крім того, що місцева влада віддає на користь ТерО та інших) або утримувати на плаву свої громади? Садовий заявив про 200 тисяч стабільних переселенців, на яких іде один мільярд гривень, і їх треба десь брати.

— Так. І ви розумієте, які будуть наслідки їхнього вибору без вибору? Вони зобов'язані платити зарплати. А отже, не зможуть організувати умови для внутрішніх переселенців.

Наші люди вже зараз масово виїздять за кордон, і багато їх звідти можуть не повернутися. Кабмін не виробив порядку дій при прийнятті ВПО, немає системи обслуговування та обліку різних переселенців — хто транзитний, хто постійний, немає індивідуального підходу до кожної людини, родини.

Приїжджає людина з Києва, заповнює якусь анкету, потім або поселяється в друзів, або волонтери допомагають знайти житло, але ніхто не реєструє, хто ця людина, де вона, її профіль роботи, її характеристики, що їй потрібно і що вона може. Мало того, що так легко можуть заїжджати в тил ворожі ДРГ, але питання ще й в економіці, в реалізації людей, у їхній участі в цей складний час у нашій майбутній Перемозі.

— Давайте розберемося з економікою першого типу територій.

— Основне стратегічне питання не в тому, щоб знайти житло переселенцям, а в тому, як вони інтегруються на цій території, чи зможуть стать частиною внутрішнього фронту. Люди мають не просто понуро сидіти вдома, проїдаючи свої та державні ресурси, а виходити з депресії, ефективно використовувати свої ресурси та допомагати державі в роботі на економіку.

— Тобто карти, кого, куди й на скільки включити, поки що немає?

— Для того, щоб когось кудись включити, центральна влада мусить мати інформацію про те, які кадри й куди приїхали. Де-факто місцева влада це робить сама, що неправильно. Окремо мери не можуть бачити проблему глобально по всій країні, а тим більше формувати рішення. Стратегії кожної громади мають вписуватися в загальнодержавну стратегію. Є методика ООН з обліку переселенців, адже щоб державі щось планувати, потрібно мати статистку. І потім у зв'язці з місцевою владою створювати нові точки економічного зростання. Визначити можливості та потреби конкретної території й держави загалом.

А ми поки що зупинилися на тому, де і як будемо людей розселяти. Саме розселяти, а треба залучати, створювати їм можливості!

Ще один приклад. Замість того, щоб підійти вибірково до різних типів територій, ми звільняємо весь малий і середній бізнес від податків.

— І що відбувається?

— Як і території, переселенці різні: одним потрібна допомога в усьому, інші за все платять. Ось, наприклад, переселенець із наплічником з Києва. Вирвавшись із підвалу, наймає дороге житло, купує речі, ходить по ресторанах, їсть, стрижеться тощо. З цього заробляє місцевий бізнес тих-таки Чернівців, і це чудово. Але бізнес не платить податків, не платить легально, його законом звільнили. І квартири здають у Чернівцях по 1500 доларів теж без податків. Без податків, які потрібні тепер більше, ніж будь-коли раніше, адже на чималій території бізнес знищений, а треба забезпечувати армію і зберегти людей, котрі потрапили в епіцентр воєнних дій.

Це тільки мені здається, що ті, хто не платить сьогодні податків, крадуть майбутнє нашої країни, крадуть у воюючої армії та сиріт? У місцевого самоврядування щомісячна потреба тільки за захищеними статтями, передусім із виплати зарплат учителям та іншим бюджетникам, — 32 мільярди гривень. Але після всіх земельних та податкових новацій у місцевої влади на сьогодні залишилося в попередній ставці тільки одне джерело доходу — ПДФО, однак через масові міграції надходження від нього катастрофічно впали.

Уже є дефіцит на певні групи товарів, нестача пального, хоча на звичайне життя і функціонування поки що ресурсів у цієї групи муніципалітетів вистачає.

— Дежавю з ковідом.

— Зараз, як і тоді, в податкового і земельного комітетів парламенту є проблема тиску окремих лобістів, котрі під шумок, прикриваючись війною, вирішують свої особисті завдання ціною державних. Ініціюється низка законопроєктів, норми яких негативно позначаються на економіці. Системних же пропозицій бізнесові залишатися в Україні з перспективою й на післявоєнний розвиток поки що немає.

Проте я сподіваюся, що зрештою наші пропозиції врахують і центральна влада продовжить допомагати муніципалітетам і з ВПО, і з виплатою зарплат бюджетникам, і зі створенням умов для економічного розвитку.

— Прем'єр-міністр цього тижня озвучив дев'ять пріоритетних напрямів роботи уряду в усіх сферах. Ідеться про «Нову економічну політику»: скорочення податків, повну дерегуляцію бізнесу, скасування імпортного ПДВ та ввізного мита. Що, на думку Шмигаля, дасть потужний ефект і перезапустить знову економіку.

— Це важливо й подає позитивний сигнал. На перспективу. Але не менш важливо оперативно забезпечити реалізацію задекларованих цілей, що можна зробити виключно у співпраці з громадами. А це щоденна комунікація з місцевою владою та розробка чітких механізмів реалізації для кожного погодженого раніше рішення. Якої досі, на жаль, немає. Інакше не було б наведених мною вище прикладів.

 

Про інертний Кабмін, змарнований час і горизонтальні зв'язки

 

— Війна переформатувала багато що: президент жорстко тримає рамку державності, армія воює, місцева влада на землі забезпечує функціонування громад. Але виходить, що проблеми, про які ми говорили до війни, нікуди не зникли: Кабмін реально не керує. Що потрібно змінити, аби головний для воюючої країни інструмент запрацював і реально став допомагати ЗСУ?

— Для цього треба переформатувати структуру самого Кабміну. Він має перейти на рейки воєнного стану для прийняття швидких, погоджених і зразу готових до реалізації рішень. Поки що ж окремі міністерства працюють за шаблонами цивільного часу. Ба більше, деякі чиновники сьогодні стали почуватися більш незалежними від уряду, окремі навіть намагаються собою його підмінити. І це нині головний виклик.

Чиновник два тижні готує погодження на поставку генератора в Чернігів, а міст підривають, і генератора людям уже не довезеш. Заступник міністра, що займається переселенцями, просить перетелефонувати в понеділок. Оскільки сьогодні, бачте, субота. Відправку людей затримали через відсутність підпису, а люди вже під дулами… Таких прикладів сотні. І все це — життя, реальні життя наших людей. Тоді як державна машина має працювати передусім для їх максимального збереження.

— Тобто нам потрібен мозковий штаб, який, маючи стратегічну рамку, повинен у режимі реального часу коригувати тактику воюючої держави? Зберігаючи життя, включаючи в економічний процес переселенців, а також вчасно даючи по руках тим, хто заробляє на чужому горі?

— Для цього не потрібно створювати якийсь додатковий штаб, є Кабмін. І парламент де-факто вже відмовився на його користь від частини своїх повноважень. Багато формальних речей нині спрощено, а постанови Кабміну працюють на рівні законів.

При цьому у роботі з нашим профільним комітетом парламенту нам вдається знаходити рішення, життєво необхідні для роботи муніципалітетів за умов війни. Останній приклад — законопроект №7153 (вже на підписі президента), який серед решти необхідних громадам адміністративних норм передбачає захист працівників муніципалітетів, оскільки дає можливість мінімальної оплати за нинішніх умов.

 

Кризи показують важливість і роль кожної гілки влади.

 

У перші дні війни координація з центральною владою була тільки через ОПУ, з його безпосередньою участю або без, а також із очільниками військових адміністрацій. Президент і його офіс сьогодні справді ефективні. Але вони не можуть бути перевантажені виконавчим менеджментом.

Парламент, Кабмін, ОПУ й місцева влада мають доповнювати одне одного. І зараз у нас є шанс правильно збалансувати систему публічного управління в країні, зробивши Кабмін центром підготовки рішень в економічній сфері. Таким же професійним, як наші збройні сили, очолювані президентом — Верховним головнокомандувачем, міністром-політиком Резніковим і генералом Залужним. Саме таке об'єднання і взаємодоповнення зусиль працює на перемогу.

Поки що ж Кабмін розділений на кілька частин, які часто дублюють повноваження. Питаннями переселенців займаються три міністерства, релокацією бізнесу стільки ж, вибудовуванням нових економічних зв'язків — теж. Схема комунікації місцевої влади з центральною на сьогодні виглядає так: приймається неузгоджене й невідпрацьоване рішення, виникають питання щодо його реалізації, і ми, місцеве самоврядування, шукаємо вирішення та шляхи порятунку ситуації. Рішення зазвичай знаходяться, але час і ресурс — втрачаються. Ми скасовуємо дурниці окремих чиновників, а не створюємо нові можливості.

— На кого тоді сьогодні спирається місцеве самоврядування, яке вимушене приймати рішення в режимі реального часу, поки розкачується Кабмін?

— Мери орієнтуються насамперед на ЗСУ (для розуміння, чим допомогти й чого очікувати), плюс — волонтери, які відгукуються на всі прохання, ну й на найвищому рівні запрацювали горизонтальні зв'язки і в Україні, і за кордоном. Ми навчилися кооперуватися, одне одному допомагати і співпрацювати, з першого дня війни для нас в АМУ це серед головного — обмін інформацією, визначення завдань та пошук, координація їх вирішення.

Так, громадам тих-таки Херсонської й Київської областей казначейство не може провести певні платежі через впровадження після 24.02 об'єктивних обмежень. Але що робити, наприклад, мерові Бучі, в якого прямо зараз на вулицях лежать тіла загиблих містян? Я все це спостерігав на власні очі. «Я зараз перебуваю в центрі міста, і в нас лежать на вулиці тіла людей… Скажіть мені, будь ласка, чому ви заборонили мені оплатити все необхідне, щоб їх поховати?» — пояснювали чиновникові з міністерства.

Така ситуація була в Маріуполі, в Голій Пристані, в кожному місті на лінії фронту. Доки влада розкачується, вносить зміни до законодавчої бази, помиляється й виправляє помилки, ми допомагаємо одні одним. Слід віддати належне військовим адміністраціям, деякі стали нашими партнерами й реально працюють зараз на максимальну ефективність. Усі тилові міста стали такими собі хабами, через які перерозподіляються і гроші, і ресурси тому, кому вони вкрай потрібні.

 

Про подвиг громад, окуповані міста-герої та правильні сигнали влади

 

— Останніми днями в гарячих зведеннях з'явився Дніпро. Давайте визначимо основні проблеми другого типу територій.

— Міста типу Дніпра, Кропивницького, Житомира, Вінниці, де близько до фронту і обстрілів, де вже прилітає, але по них усе-таки ще не стали активно працювати ворожі війська. І слід визнати, що стосовно цих міст влада демонструє більш виважену позицію. Мера Кропивницького, наприклад, практично зразу ж призначили керівником обласної військово-цивільної адміністрації (ВЦА). У Дніпрі так само — мер Філатов у чіткій зв'язці з керівником ВЦА. Попри політичні розбіжності, начальником ВЦА Кривого Рогу призначено Олександра Вілкула. Тоді як його батько (багатолітній мер міста) після смерті Костянтина Павлова виконує обов'язки мера.

На рівні прифронтових міст мери і центральна влада демонструють найбільшу згуртованість. У них там своя специфіка, бо поруч із ними — атмосфера транзиту невизначеності. Там свої завдання і щодо переселенців, оскільки люди не зупиняються, а їдуть далі — на захід.

 

Третій тип — міста в облозі. Це наш найбільший біль і зосередження проблем.

 

— Окрім постійних ракетних ударів та боїв на кордонах, основна проблема міст в облозі — Маріуполя, Харкова,  Чернігова, донедавна Києва та інших — розірваність логістичних зв'язків. І тут є специфіка роботи місцевої влади та комунальних служб. Без зайвого пафосу, але міста, в буквальному сенсі, тримаються на героїзмі цих людей. Знаючи досконало свою інфраструктуру, підприємства та бізнес, мери як носії дуже цінної управлінської інформації в ручному режимі переводять міста на воєнні рейки. Тільки в Гостомелі зараз працює ВЦА, бо там реально вже не можна було управляти цивільним, більшість яких, на жаль, загинули.

Під час війни фундаментально проявилася виконавча частина муніципалітетів, яка завжди була на других ролях, але в якої вся інформація. Включно з будинковими книгами, що допомогли під час евакуації в тій-таки Бучі. Коли екстраполювати ситуацію з національного рівня, то мери кожного міста сьогодні, як і президент, тримають емоційну патріотичну планку. А забезпечують функціонування міст виконкоми.

Саме завдяки їхній роботі, а також взаємодії буквально в ручному режимі з військовими адміністраціями, обложені міста тримаються і продовжують евакуацію тих, хто хоче виїхати. Героїзм же жителів Чернігова, Харкова, Києва, чоловіків, які, евакуювавши сім’ї, повернулися й поповнили ряди ТерО, — факт, що не потребує зайвих слів.

— Як і мешканців окупованих міст, що буквально голіруч виходять на мітинги проти танків окупантів, а мери утримують на ходу забезпечення інфраструктури. Напевно, це емоційно найтяжча ділянка війни. Що видно з постів жителів визволених на цьому тижні міст.

— Усе так. На жаль, до цього типу територій усе ще належать Буча (до вчорашнього вечора — І.В.) , Ворзель, Бородянка (ворог там окопався, і тепер його зачищають ЗСУ), громади Херсонської, Миколаївської, Чернігівської, Сумської, Луганської, Донецької областей. Подивіться на карту, там усе зрозуміло. В цих населених пунктах або ще точаться бої, або там уже розквартировані російські війська. І це серйозний виклик для місцевого самоврядування.

Зразу скажу, що ніхто з мерів Україну не здав (виняток — мер Балаклії Столбовий. — І.В.), тоді як залишаються питання до окремих представників міських ВЦА у Донецькій та Луганській областях щодо співпраці з агресором у перші дні війни. Мери ж на цих територіях, опублікувавши відозви про непокору окупантам і забравши документи, управляють окупованими містами дистанційно. Ворог нічого не може з цим удіяти. Не буде ж він воювати зі сміттєвозами. Створювати ж свої органи місцевого самоврядування не входить до їхньої ресурсної концепції. Наші містяни не зустріли Росію з квітами, як цього очікували ідеологи цієї війни.

— Тобто наявність буцім сильної руки не гарантує захисту, тоді як самоорганізація всередині громади — все?

— Так. Децентралізація навчила нас самоорганізації. Ну й, звісно, не забуваймо, що кожен мер пам'ятає: його обрано, а не призначено. Мери мають високу підтримку своїх громадян, мають досвід організації людей. Яскравий приклад цього — вихід людей на акції вже при окупантах. Я впевнений, ви пам'ятаєте, в Енергодарі жителі вийшли захищати всіх нас від ядерної небезпеки. Вчора жителі на мітингу вимагали повернути з полону мера Голої Пристані Херсонської області.

Не забуваймо, що ряд мерів і тепер залишаються управляти містами в облозі й під окупацією. І тут дуже важливі, правильні сигнали подають влада та особисто президент. Ви пам'ятаєте, які напружені були відносини центральної влади і мера Чернігова Владислава Атрошенка? Попри це, його нагороджено серед перших, так, як того заслуговували і мер, і місто.

Взаємодопомога в усьому. Мер Житомира, сам перебуваючи в надзвичайно тяжкій ситуації, якимись обхідними шляхами везе допомогу в Славутич. Зовсім інший моральний дух! Та ж таки Буча, від якої майже нічого не залишилося, — місто-герой. І жителі знають, що їхній мер у місті, вони не самі.

— Стосовно Бучі суперечлива інформація. Федорук справді залишився в місті після того, як ви виїхали?

— Так. Я щодня з ним на зв'язку. Але, на жаль, життя в нас не біле. Деякі люди, сидячи в Маямі, але володіючи місцевими інформаційними ресурсами, навіть зараз, під час війни, працюють виключно на можливе воскресіння власної політичної кар'єри.

— Ви про колишнього мера Ірпеня Карплюка? Але він, здається, вже повернувся, — в мережі є його фото з Ірпеня.

— Я про те, що люди всі різні. Мери ж сьогодні всі захищають Україну та свої громади. Саме ті громади, котрі продемонстрували єднання українського народу, що вразило весь світ. І це слід враховувати, поважати й максимально вітати. Зараз не час політичних розбірок на будь-якому рівні.

— А що в Херсоні? Де Колихаєв і голова ОДА?

— Задля їхньої безпеки, як і в інших випадках, я не можу говорити про їхнє місцеперебування, але ми на постійному зв'язку. Насправді такі глибоко окуповані міста — найтяжче випробування для України і мерів. Там начебто все тихо, немає масових потерпілих і місто не зруйноване, однак голови громад там під прицілом щосекунди. Я особисто вмовляв ряд керівників залишити міста, які вони очолюють.

— А багато міських голів залишилося?

— Евакуювалися переважно мери на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, котрі опинилися глибоко у ворожому тилу. За шаблоном першого етапу війни, (2014) «ДНР/ЛНР» заходять у міста і встановлюють там свою адміністрацію. А якщо подивитися на Запоріжжя, Херсон і Миколаїв, то росіяни маршем пройшли по області, проте жодних адміністративних заходів не проводили.

Тільки зараз туди почали наїжджати якісь московські «специ», котрі намагаються оцінити економічні перспективи. Але тут важливо відзначити, що український уряд зберіг усі виплати людям. Ба більше, навіть достроково виплатив пенсії. І це дуже важливий сигнал: «Ви наші. Ми разом. Усе буде Україна».

— Міністерка Ірина Верещук заявила про 18 викрадених мерів.

— На окупованих територіях мер відразу стає мішенню. Однак серед викрадених не тільки міські голови, а й старости, і секретарі рад. Скажемо так, це список вищих політичних осіб муніципалітетів. Ми ведемо свою статистику й реагуємо на неприпустимі речі. Як у випадку з мером Мелітополя, звертаючись по допомогу, у тому числі, й до міжнародних колег. Тішить, що деяких мерів уже звільнили. Але є, як я вже казав, і втрати. Голова Гостомельської громади Юрій Приліпко загинув на початку березня, коли роздавав людям хліб та ліки.

Мери на сьогодні — це прапори, які забезпечують і демонструють систему управління містами, де б вони не перебували.

Безумовно, спілкуючись із мером Маріуполя Вадимом Бойченком, ми розуміємо, що облога міста — це довго підготовлювана агентурна історія. Коли було нейтралізовано всі інфраструктурні об'єкти, включно з газом, водою, енергією. Чому вони б'ють по інфраструктурі, лікарнях і будинках? Тому що доти, доки тримається система управління, місто неможливо взяти.

Ось що робили в Бучі, за чим я особисто спостерігав. Колони танків їхали і свідомо знищували бензоколонки та супермаркети, щоб максимально послабити опір людей.

І відновлення зруйнованих міст буде окремим нашим викликом після Перемоги, нам доведеться не просто відбудувати, а підняти їх на новий рівень, зробити взірцем перемоги свободи для всього світу.

— А як гроші заходять на окуповані території?

— Заходять у ручному режимі, за що спасибі Міністерству фінансів і Казначейству України. Зараз готується відповідна постанова щодо цього. Звісно, ми критично запізнюємося тут. Але досі щось обговорюють. Політичні рішення, як ми вже сказали, приймаються швидко і якісно, бюрократичні — ні.

Нас рятує те, що росіяни не в змозі ні фінансово, ні кадрово накрити окуповані території з нескореним місцевим населенням. Це їхній явний програш у війні, і, гадаю, вони це вже чудово розуміють. Розуміють це й у внутрішній опозиції, — погляньте, як посипалася на місцях ОПЗЖ, причому задовго до того, як партію офіційно заборонили.

Це відчувається й за результатами недавніх переговорів. Незломлені завжди ламають чужу гру. Наше ж завдання — не тільки перемогти російську армію, а й уже сьогодні створити умови для економічно розвинених муніципалітетів та щасливих громадян України після перемоги.